Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

їх до роботи, а котрі гладші та молодші, то до гріховних справунків. Так що мусять вони в тім гріху і померти.

І зачувши тоє, пані важко зітхнула:

– Господи Боже мій, якбись-мав мені призначити мученицький вінець, то дай мені якраз такою смертю вмерти.

МИЛІ СПОГАДИ

Підійшла в літах невістка (себто старша пані), прийшла до панотця на сповідь і каже:

– Йой, панотче, згрішила-м з хлопом.

– І багато разів?

– Та багато.

– А коли то було востатний раз?

– Та вже зо трийцять літ.

– То чогось-те ся сповідаєте зараз?

– Йой, та бо то мені так файно було, що досі забути не годна.

Поезія XIX – початку XX сторіччя

Стефан Петрушевич (1772–1859)

Народився на Львівщині в родині священика. У 1803 р. став порохом у селі Добрянах. Потім був деканом і наглядачем народних шкіл Стрийського округу. Етнограф, збирав народні приповідки (дійшли до нас у кількох рукописах). Автор віршових творів, у деяких з них наслідував «Селянки» С. Симоніда. Віршував польською та українською мовою, залишив рукописну збірку 1802–1835 років, переклав «Слово о полку Ігоревім». Іван Франко опублікував його водевіль «Муж старий, жона молода».

Його син о. Антін Петрушевич, крилошанин львівської митрополичої консисторії, був відомим істориком.

* * *

Дівка з парубком три дні ся любили,

Потім ся з собов чогось посварили,

Як то звичайно з челяддю буває,

Єдно другого зараз проклинає.

Наша ся дівка дуже роззлостила,

На чім світ стоїть, парубка ганьбила:

«Бодай холошні з тебе в танці спали,

Бодай всі люди тебе висмівали,

Бодай-єсь любив, а не був люблений,

Бодай-єсь бігав, як бик навіжений.

Бодай ся упив на ярмарку в місті,

Бодай ти жиди дали палиць двісті.

Бодай тя звергла в болото кобила,

Бодай тя жадна дівка не любила.

Бодай-єсь в лісі в сухий пень завадив,

Бодай-єсь діда сліпого провадив.

Бодай ся женив, де кури не піють,

По цілій ночі, де вітри не віють.

Бодай-єсь носив ремінь побілений,

Бодай їв паску, а не підголений.

Бодай тя жінка лопатою била,

Бодай до тебе рік не говорила.

Бодай тя кури на сміттю запіли,

Бодай тя блохи з блощицями їли.

Бодай ти сіна на весну не стало,

Бодай-єсь з'їдав несолене сало.

Бодай-єсь блудив, збиравши оріхи,

Бодай на тебе капало зо стріхи,

Бодай тя фибра[30] потрясла три роки,

Бодай на тебе кричали сороки.

Бодай без кия злії пси тя опали,

Бодай на тобі сорочку подрали.

Бодай тя лихі ганьбили невісти,

Бодай на хрестинах не мав-єсь де сісти.

Бодай-єсь їхав, а не мав дороги,

Бодай-єсь пробив на тернині ноги.

Бодай ти в хаті не було спокою,

Бодай-єсь дарма все махав косою.

Бодай ті жінка горшком лоб розбила,

Бодай ті щодень пироги варила.

Бодай-єсь шукав, а не міг знайти,

Бодай тя ввечер напала сліпота,

Бодай-єсь блудив коло свого плота.

Бодай тя дівка при танці повергла,

Бодай ти жінка по шлюбі умерла.

Бодай-єсь ходив, як цап з бородою,

Бодай в одвірок вдарив головою.

Бодай тя пчола в самий ніс вкусила,

Бодай ти язик показала мила.

Бодай ся женив, як чміль по кропиві,

Бодай на тебе упало три диви.[31]

Бодай-єсь упав в церкві на порозі,

Бодай комарі кусали тя в лозі… Бодай на ниві, десь сіяв пшеницю,

Бодай-єсь саму позбирав метлицю.[32]

Бодай-єсь їздив завше по болоті,

Бодай-єсь служив лихії голоті,

Бодай ся нігди не міг оженити,

Бодай до смерті все мусив служити,

Врешті не знаю, що маю казати,

На що ти було мене покидати?

Чи ж я тебе вірно не любила,

Я ся без три дні[33] з тобов не сварила.

А ти мені тикав, я тобі викала,

Кілько раз тебе до обід кликала».

І так ся знову з собов погодили,

Як перше було, так знов ся любили.

Так то ся завше меже людьми діє,

Хто кого любить, тому завше піє!

МУРАШОК І МУХА

Муха здибала мурашку в роботі.

– Як ти працюєш, неборачко, в поті!

Чому я вольна, роботи не знаю,

Де мені любо, там собі сідаю,

В церкві, костелі, всюди буваю.

Часом цареві на носі сідаю.

Ніхто ми нічо за тоє не сміє сказати.

Яку ж ти можеш в полю розкош мати?

– Твоей розкоши не заздрощу тобі,

Я ціле літо ношу їдло собі

На зиму, аби-м спокойне си жила

В теплій хатині, котру-м си зробила.

Я так не хочу, як ти дармо літаєш.

А прийде зима, та нічо не маєш.

– В мене достаток єсть рожного їдла,

Бо я не хочу бути, як ти, підла.

Як позимніє, їсти ніц не маєш,

Сама-м виділа – на гною сідаєш,

А мороз стисне, ти далі до шпари,

Аж тя слонічко розпарить на яри1,

От не хвалися, жесь така лінусі.

Так то мурашка мовить правду мусі.

Не потреба ся лінивством хвалити,

Подлуг сил своїх найлудше робити.

На яри – навесні.

Маркіян Шашкевич

(1811–1843)

Народився у с Підлисся на Золочівщині. У1838 закінчив Львівську духовну семінарію, був вільним слухачем Львівського університету, а закінчивши семінарію – парафіяльним священиком у селах Львівщини (Гумниськи, Нестаничі і Новосілки).